Передчасно
зниклим і
зникаючим
селам і
селищам,
селянам, які
ще живі, з
гірким
душевним
болем
присвячую.
Автор
Опівночі, в короткім проміжку між сном та безсонням Маша почула якийсь звук з боку кухні, ніби щось глухо впало, потім м’яко, в самісінький сніг за вікном шелепнула з груші мерзла дичка, ніби вдарилась об підлогу.
Зусиллям волі вона трохи підняла голову, вистромила вуха з вовняної хустки, щоб краще чути. “Невже щур знову внадився, лазить по столі, шукає чогось по кутках? — обпекла думка. — Матінко Божа, невже й до мене скоро добереться, приведе свою ненажерливу зграю?” Хотілося побачити, котра воно година, але витягати руки з-під ватяної ковдри, щоб глянути на стіну, де висів круглий, на батарейці, годинник, який нечутно відлічував хвилини й години, не наважувалася. “Шкода, що без бою, — розчаровано подумала вона про довоєнні ще “ходики”, в темному, заскленому футлярі, що бозна-скільки часу припадають пилом біля божниці.— Як вони гарно видзвонювали, вибивали кожні півгодини”.
На кухні знову щось шкрябнуло, тепер уже в кутку дверей, потім сильніше й наполегливіше, і вона, остаточно очумавшись, відчула, як тепла хвиля підкотила їй до серця.
— Машко, Машко! — хрипко гукнула вона в темряву і її пройняло хвилюванням. — Невже? Де ж ти так довго барилася? Але ж, слава Богу, хоч жива...
Вона впізнала Машку, в цьому вже не було жодного сумніву. Навмисне залишала на кухні, хоча холод і видував там усе на світі, прочинену кватирку, не защіпала на гачок, ніби знала, що Машка не зрадить її, не кине помирати самотню, обов’язково повернеться додому.
————
© Алєсь Рибак, 2006.
© Анатолій Могиленко, переклад, 2007.
Треба було підвестись, відчинити кішці двері, впустити до хати. Маша змусила себе сісти, спустити ноги додолу. Одразу ж відчула, що знизу тягне холодом. Добре ще, що поряд, притулені до табуретки, стояли бурки, й вона обережно, не дуже нахиляючись, просунула в них свої висохлі, просто ненатурально білі, аж сама здивувалась, ноги. Накинулася старим, побитим міллю кожухом, яким укривалася поверх ваткової ковдри. Тримаючись спочатку за ліжко, потім за прохололу, аж пальці припікало, кахлю грубки (яка, мабуть, з тиждень не протоплювалась), вона довго човгала до дверей, спробувала їх відчинити. Штовхнула від себе і, вже не пам’ятаючи нічого, посунулася додолу.
Вгорі було добре. Вона плавала під сволоком, бачила все своє огорнуте кожухом розпатлане сиве волосся, змарніле, нерухоме обличчя, все в зморшках, незручно скоцюрблені в бурках ноги. Їй було дивно, що ось лежить горілиць й водночас вона, Маша, жива плаває під сволоком і вже не почуває ні холоду, ні болю в серці. А онде, ніби розгублена, сидить біля її голови їхня кицька Машка. Й ніби там ще стирчать її вуса. “Машко, Машко!” — покликала Маша згори, але Машка ніяк не відреагувала, ніби звертались не до неї.
Маша попливла до кутка, де, обгорнута домотканим, вишиваним у васильки рушником, висіла ікона Матері Божої. Хотіла зазирнути їй у вічі, спитати, що ж далі, чи візьмуть її на небо, в той райський сад, яким вона так марила, особливо коли життя стало нестерпним і від хвороб, і від усяких напастей. Але хоч як придивлялася, не вловила в погляді Цариці Небесної щонайменшої зацікавлености собою. “Богородице, чим же я прогнівила кого, коли согрішила? — мовчки питала вона й себе, й ікону. — Хай не кожен день молилась, але ж жила чесно, працювала, рвала жили й на своїй землі, і на колгоспній, годувала Льошку...”
Згадавши сина, відчула певну ніяковість. Її перейняла хвиля жалю за його долю. Вона знову попливла до грубки, щоб з-під сволока ще раз глянути на свою, таку незугарну, розпростерту на підлозі оболонку. “Ось до чого людина доживає, — промайнула раптом думка. — Ані тобі співчуття, ані допомоги, навіть на схилі віку”. Вона хотіла ще покружляти над місцем, де пролежала хворіючи, відколи впала, добрих три місяці, повернулась туди і... віч-на-віч зустрілась зі своїм Іваном.
— Ти?! — здивувалась вона. — Чого приперся сюди? Якщо допомагати, так бачиш, уже пізно. Треба було думати раніше. — Он, — вона кивнула на свою оболонку, — бачиш, яка стала.
— Машо, ти що? — Іван почувався ніби винуватим. — Я ж тільки хотів сказати, щоб...
— Знаю, наперед знаю твоє казання, — урвала його на півслові Маша. — Годі, наслухалася за все життя.
Її, ще недавно таку сумирну, лагідну до всіх і всього, зараз ніби прорвало. За п’ять років самотности, відколи Івана не стало, коли він, як і чимало чоловіків селища, пішов на заробітки, коли почались неприємності і в сина, вона, Маша, підпорядковуючись неусвідомленому інстинктові самозбереження, ставила собі на душі заслінку від усього шкідливого, що бачила в житті. З нею, тією заслінкою, було ніби легше, не так пекло, не так боліло всередині. Біль майже зовсім притуплювався, коли вона, ще здатна соватись, доки хоч трохи тримали ноги, чапала до сусідки трохи погомоніти, і водночас подивитись по телеку вечірні новини. Телек в Акуліни був нікудишній, брав лише один, місцевий канал, але їм вистачало й того. Хоч там розмовляли по-городському, незрозумілою для їхнього селища мовою, проте вони з Акуліною теж не були останніми дурепами, головне розуміли. Після тих новин в обох світлішали обличчя, вони ще довго обмірковували все побачене й почуте.
— Бачиш, голубко, як люди живуть, — шамкала беззубим ротом Акуліна. — Чи й треба кращого? Й косять, і жнуть, і які он палаци... як ці їхні, а... холодильники будують. І хоча Америка тая та інші з нею, правда, брешуть, що ми мерзляки, але нам що, в нас своє...
— Ну, Акулінко, тобі лишень на трибуну... — якось не стримала себе в потрібний момент Маша.
Акуліна закашлялась, вирячила очі, від гніву довго не могла заспокоїтись. Передбачаючи, що зараз може відбутися, які помиї й на неї, й на сина може вихлюпнути сусідка, Маша пом’якшила ситуацію:
— Але наш дає їм лупня. Дулю в кишені довго не тримає, в потрібний момент показує.
... Тоді обійшлося, бо коли б сусідка розійшлась, чи врятувала б Машу ота заслінка? Тепер же, зустрівшись із Іваном сам на сам, вона відчула, що вже ніщо не може стримати її, нашаровані одна на одну, ніби затверділі за довгі роки, кривди.
— Ти що, Машо? — повторив Іван. — Чи ж будемо зараз дошукуватись?.. Тобі треба тепер повернутися, чимось допомогти Льошикові. Йому зараз кепсько, вельми кепсько.
Маша ладна була його на місці розпанахати, а потім, як і завжди траплялося, подарувати ті провини й пожаліти. Проте, коли вгледіла в другім, дальшім від Богородиці кутку, ще одне обличчя, поросле стернею на голові з ріжками, з пляшкою темного скла в зігнутій лапі, жахнулася, слова застрягли в роті. “Чорт, чорт поганий! — врешті криком вирвалося з неї. — Геть звідціля, з моєї хати!” Вона інстинктивно кинулась до ікони і вже звідти обернула голову, аби глянути, що робить Іван і як борониться від нечистого. Але Іван і не думав боронитись. Він був радісний, поплив до чорта, вхопивсь обома руками за пляшку, відкоркував її й спрагло почав жлуктити з шийки. “Господи, милостивий мій, — зашепотіла Маша, — не дай і Льошикові докотитися до такого, допоможи й порятуй. Довіку Тобі кланятимуся, прославляти буду Твою доброту”.
Щось шорстке, але тендітне, торкнулось її щоки, дісталося до підборіддя, а далі й до губ. І хоча в голові панувала темрява й тупість, а у вухах щось безладно бамкало, саме били у дзвони, й звуки ці, як і ті, що не належали до церковних, болісно відгукувалися в усьому її тілі, вона, незважаючи ні на що, відчувала теплу лагідність, яка йшла від обличчя й стишувала страждання.
Скільки так тривало, вона не відала, лежала собі й лежала, тьмяно усвідомлюючи, що з нею робиться. В якийсь момент змогла ворухнути ногою, потім знову й знову, і нарешті хтось іще наполегливіше почав лизати їй підборіддя, щоку, ніс, навіть тихенько нявкнув. Це остаточно її розбудило. Подячність до кицьки надала трохи сил, жінка, підвівши трохи руку, торкнулася вусів своєї улюблениці. “Машко, Машко,— ніжно гладила вона не таку-то й змарнілу кицьку. — Ти прийшла, не покинула мене саму в горі. Нічого, разом ми, можливо, витерпимо... ”
Вікна поступово ясніли, розсіюючи нічний морок. Треба було підводитись, бо тільки допіру Маша остаточно усвідомила своє становище, а також відчула, як усе дубіє в ній від холоду. Машка вже сиділа біля господині й так благально дивилась на неї, ніби очікувала від неї прощення за якийсь учинок.
Підводитись було нелегко, та й то щастя, що коли вона падала, не поламала собі ні рук, ні ніг. Пошкодила, і, видно, добре-таки, потилицю, бо на підлозі Маша вгледіла якусь калюжку й, напруживши зір, зрозуміла, що то кров. Права рука— лівою вона трималася за поперек— мимоволі потяглась до голови, до того місця, де боліло й пекло. На потилиці волосся зашкарубло, певно ж , від запеченої крови. “Дарма, — приспокоїла себе Маша, — загоїться, я живуча, й не таке витримувала”.
Тихенько нявкнувши, Машка тицьнулася писочком у якусь темну плямку збоку від калюжки крови.“Господи, — вжахнулася Маша, розгледівши те, що лежало долі. — Це ж вона принесла мені, аби підгодувати, припрошує, щоб я з’їла. Хоч сама он яка миршава”.
Миша була ще жива, бо тільки-но Машка відвернулась, як та борзенько шаснула до грубки, намагаючись десь там сховатись. Але кицька вмить накрила її лапою та благально глянула на господиню.“Ні, кицюню моя люба, ні.— Відчуваючи слабість у всьому тілі, Маша ледь не захлинулась од розчулення. — То твої ласощі, а я собі, іще трохи полежу, знайду щось інше. Мо’, навіть і грубку напалю, гляди, зварю й чогось гаряченького. Ще ж онно кілька дровинок лежить... ”
Не зачинивши щільно кватирку в кухні-льодовні, аби Машка могла вільно вилазити й улазити, Маша сяк-так додибала до постелі й лягла. Знову вкрилась ковдрою та кожушиною, врешті трохи зігрілася. Сподівалась поспати, та хоч як стуляла повіки, сон не йшов. Слабкість поступово минала, але розбита голова боліла. Маша якось одразу згадала— не згадала, а мовби увіч побачила, яскраво й чітко, неначе то було не вві сні, не в маренні, як вона ширяє попід стелею, як розмовляє з Іваном. “Боже мій, невже це було насправді?..”
Маша над силу обернула голову до ікони, випростала з- під ковдри руку, тричі перехрестилась.
І знову всоте, а може, й утисячне перед очима почало виникати вже з реального, самою пережитого, пропущеного через серце й нерви. Ниточка за ниточкою, все від початку, вона стала розплутувати вузли й вузлики свого життя, яких нав’язалося ой як багато. Особливо за останні десять років, коли ще жив Іван, був разом з нею син, не зовсім збезлюдніло селище. Хто знає, може, і їхнє життя пішло б на краще, може, й було б усе добре, якби не сколотилася ця ворожнеча. Ні, не тільки в їхній родині. Здається, ввесь світ ошалів, перевернувся догори ногами, замість того щоб існувати, як споконвіку було, здобувати хліб і часом до хліба, люди почали перемовлятися, шукати якісь джерела, доводити щось один одному. В селище раз по раз наїжджали якісь чужі люди, чисті й гарно вдягнуті, як у місті. Правда, до міських їх важко було віднести, бо розмовляли вони, коли разом з односельцями збиралися біля крамниці, “місцевою мовою, роздавали якісь папери, часом, газети або тонюсінькі книжечки.
Від них, чистесеньких балакунів, і пішло, вважай, найбільше лихо. Щось таке вони посіяли, щось скаламутилось, завихрилось усе навколо. Тепер уже й свої, насамперед молоді, в яких материне молоко на губах не висохло, почали гиркатись із дорослими, доводити, що й те в їхньому житті не так, і це теж не так. Після їхньої давньої злагоди та вічного страху перед начальниками й начальничками вони забули, що й самі люди, а не якесь бидло. Й живуть вони чи не найгірш у світі... Господи! Чого тільки не теревенили! Баби, а їх у селищі було набагато більше, ніж інших мешканців, нутром відчувши загрозу їхньому тихому існуванню, висміювали вигадки своїх вискочок-шмаркачів і на знак доказу ледь не за комір тягли послухати, що кажуть по радіо чи по телеку.
Телеків, правда, в селищі було мов кіт наплакав, та й ті світилися тьмяно, наче крізь туман. Але все-таки... Ось відти, з тих екранів, коли говорили, то ніби по душі маслом мазали. Особливо старався їхній найперший захисник, кожне слово якого вони, баби, зібравшись разом, смакували ніби найкращий ласунок. За нього вони пішли б голосувати хоч удесяте, хоч усоте. Але ворожнеча, що зависла над селищем, раптом виявилась зовсім несподіваним чином.
Якось кілька жінок, серед них і вона, Маша, зібралися в Акуліни, бо знову мав виступати він; сиділи собі тихенько гомоніли, святої хвилини чекаючи, й ось тут трапилося те, чого вони ну ніяк не могли передбачити. Щойно на екрані з’явилася така улюблена для них постать і палко почала вихваляти те, що саме зробила, а потім зневажати своїх невдатних помічників, у хату з лісу, із сокирою в руках увійшов Хвьодар, господар, і відразу, ще з порога, попросив їсти.
— Ой, матінко, я ж нічого не зготувала, — сплеснула руками Акуліна. — Та й ти сам не великий пан, можеш кілька картоплин зварити. Онно бачиш, ми дивимось...
Хвьодар, темний від заросту на обличчі і якийсь вельми змарнілий, люто блиснув очима й із сокирою кинувся до телека, з усього маху, не довго думавши, гепнув по екрані. Шкло дзенькнуло, розлетілося на дрібні скалки, засипало підлогу, потрапило на ноги і на подоли жінок. Викрикнувши від страху, жінки притьмом кинулись на двір, подалі від лиха. Збіліла як полотно, вибігла за ними й Акуліна.
— Господи! — лементувала вона на всю вулицю. — Вбивця проклятий! Тепер же затузають, я певна, декому доведуть, що він наробив.
Хоч як просила Акуліна жінок нікому нічого не казати, вихватку Хвьодара смакували повсюдно вже наступного дня. Одні реготали, надриваючи животи, інші хапалися за кілки, щось доводячи одне одному, треті, обережніші, крутили пальцями коло скроні й боязко озиралися на всі боки.
Сам Хвьодар якось усамітнився, принишк, не показуючись нікому на очі. Казали, перестав і їсти та пити, зачинившись у давно порожньому хліві, щось бурмотів собі під ніс, часом кашляв, нікого не пускав усередину, навіть жінку, яка силкувалася змусити його взяти хоч що-небудь попоїсти.
Чого Акуліна боялась, те й сталося. На четвертий чи п’ятий день до них у двір зайшли, покинувши легковик у завулку, якісь двоє в цивільному. З ними також міліціонер, теж зовсім незнайомий. Делікатно постукавши в двері, вони спитали, де господар. Приховувати, видумляти, ніби нічого не знає, Акуліні не випадало, Вона була переконана: приїжджі, коли вона не скаже, одразу ж кинуться до хліва, почнуть ламати двері. Їм же, певна річ, усе відомо, вони все бачать наскрізь.
Не опирався, ніби очікував собі кари, й сам Хвьодар. Почувши у двері сильний тупіт, він не поліз на горище, не став занурюватись у спорохнявілу позаторішню солому, як робив спочатку, коли Акуліна, не відаючи, де чоловік, шукала його всюди, неодноразово зазирала й у хлів (тоді Хвьодар ще не придумав завалу зсередини). Зараз він, ще більше зарослий і зчорнілий, наче циган, тільки з побряклими, якимись уже аж надто невиразними очима, вийшов назустріч чужакам, покірно поплентав за ними до машини.
Хід Машиних думок перебила кішка, яка скочила на край постелі й почала шукати, де погрітися. “Змерзла, бідненька, — схопилась Маша. — Мала б одразу покликати тебе до себе. Але ж я сама не пам’ятаю, як дісталася до ліжка, як лягала”. Одкинувши край ковдри, вільною рукою вона вхопила, пригорнула кішку до себе, притягла ближче до грудей. Гладячи її, знову зі скрухою зазначила, яка ж Машка змарніла, не та, що була два тижні тому. “Де ж ти поневірялась, бідненька? — перебирала вона поріділу шерсть своєї улюблениці. — Думала, що я вже конаю й краще не бачити мою неміч. Бо чим ти могла допомогти? Але ж мишку таки принесла. Чи ж з’їла сама хоч одненьку?”
Маша повернула голову, зиркнула на підлогу біля грубки й нічого там не вгледіла. Крізь шибки вікон сіялося ще скупе світло. Втім, воно дозволяло розгледітися по хаті, що надбано за довгі роки, з чим зрослась, до чого призвичаїлася. Саморобний стіл неподалік від божниці, засланий поруділим від пилу й давности обрусом, на нім три горщики алое, з м’якоти якого часом робила на меду, коли випадало купити яку склянку, ліки; два віденських стільці, приставлені до столу видіннями під обрус; між двох вікон — комода з шухлядками для дріб’язку, а внизу — й для білизни. Вгорі комоди за склом — різні келишки й тарілки, деякі з них навіть у яскраві троянди та інші квіти гоже розмальовані. Ці тарілки Маша особливо доглядала й берегла, сама у важливі свята, навіть на Великдень не користувалась, ані синові та чоловікові, коли жили під одним дахом, не дозволяла брати в руки. “Дурна була, думалося, найкраще — попереду, й тоді... А бач, як усе прахом пішло...”
Сльози, рясні й пекучі, засліпили її, й вона обережно відвернулася до стіни, переклавши на нове місце й кішку. Та, геть замурзана, спала, навіть, здається, тихенько похропувала. Хай відіспиться, може, більше не піде з дому. Але ж їстиме що?” — кольнула думка. Самій як не сутужно доводилось, як не гула гудом голова, спати більше не довелось. Стерши долонею сльози, вирішила все-таки підвестись. Треба протопити грубку, трошки зігріти хату, бо й вода у відрі може замерзнути, якщо вже не замерзла. Врешті, зварити кілька картоплин, бодай юшки з вівсянкою. Може ж, полізе в рот. Не полізе, то хоч примусити себе треба.
Так розмірковуючи, Маша витягла з-під подушки бурки, намацала теплу шматину... Надворі було вже досить видно й, відчувалося, — пом’якшало, бо шибки, ще вчора вкриті морозяним візерунком, зараз обчистилися, стало видно все на подвір’ї й на вулиці. Гілля клена біля хвіртки — ані шелесть, отже вітру немає й можна б згодом, коли краще почуватиметься, спробувати дочалапати до Акуліни. Може ж, її вже виписали з лікарні, привезли, може ж, трохи підлікували. Ой, не приведи Господи, здобути собі таку хворобу! А все через її чоловіка, Хвьодара, царство йому небесне.
Хвьодар, після того як його забрали невідомі у цивільному, прийшов додому місяців за два. Прийшов лагідний, усміхнений, навіть поповнілий з виду, гладенько поголений, чого з ним майже ніколи не було. Приніс замість побитого якійсь інший, менший телевізор, у якім, хоча скільки Акуліна заглядала, не знайшла жодної ручки, ні кнопки, ані якогось перемикача. Подумала спочатку, що то якась блискуча, зі склом, дитяча забавка, звичайна скринька, в яку напхали чогось важкого. Але ж ні. Щойно Хвьодар устромив цю штуковину в розетку, як одразу вона заговорила на всю хату й засвітилася. Та так яскраво, так виразно, ну геть тобі сидить жива людина, дивиться тобі в очі й говорить: “Намотуй собі на вус і запам’ятовуй, гляди мені...”
Хвьодар тепер цілісінькі дні й до глибокої ночі просиджував біля скриньки, слухав, що кажуть звідти розумні люди, часто цикав на жінку, коли вона недоречно вставляла свої зауваження.
Ніщо, здається, не передрікало біди. Одного разу Акуліна, отримуючи свою пенсію (чоловікові ще два роки слід було чекати такої лафи), пішла у Праснаки, де було правління колгоспу, аби купити якоїсь крупи, соли, сірників, булку чи дві, якщо підвезуть хліба, можливо, якихось дешевих оселедців. На багато вона не розраховувала, бо пенсії тієї наче кіт наплакав, а треба ж її протягти якомога довше, щоб потім не класти зуби на полицю. Вісім кілометрів туди та назад забрали чимало часу й сил, тож Акуліна, як пішла перед обідом, повернулася тільки в присмерках.
На ґанку через вікно побачила мерехтіння екрана, а от самого Хвьодара на стільці щось не вгледіла. Не було чоловіка і в хаті. Думаючи, що той побіг куди-небудь, розпаковувала клунки сама. Геть натомлена, сіла на ослінчику біля телевізора й не помітила як задрімала. Прохопилася, коли ніби щось штурхонуло її в плече. Екран ясно світився, виступав найулюбленіший для неї промовець. Слухати б його та й слухати. Але брав уже деякий неспокій за Хвьодара. Де й що могло статися з чоловіком, що так довго не повертається? Якби куди поперся, то, безперечно, висмикнув би з розетки шнур. ні, попертися проти ночі Хвьодар нікуди не міг, бо, окрім Маші та глухого діда Силивона, який доживав свій вік за чотири хати звідтіля, в селищі нікого не лишилось. Одні, і їх найбільше, віддали Богові душу, інших позабирали в місто діти, і покинуте житло із забитими навхрест вікнами й дверима, на переконання багатьох мимовільних очевидців, гнило й розсипалось, на вгородах буйно розкошували тільки лопухи та кропива.
Акуліна побігла до Маші, коли та, стоячи навколішки й запаливши свічку, молилася перед божницею.
— Мій бува не заходив? — з порога кухні гукнула Акуліна. — Оце бігаю, шукаю свого волоцюгу.
Маша тоді, пам’ятає, аж визвірилася на сусідку:
— Авжеж, під подолом у мене сидить і не хоче вилазити. Потрібен мені твій чоловік, як собаці п’ята нога. Своїм натішилась по саму зав’язку. П’ятнадцять років, день і ніч жлуктив, себе труїв і мені життя калічив... Але хай йому Бог суддею буде. Сьогодні вже роковини, як згорів, захлинувся в тім вині, думав, що все переп’є...
Вона гірко заплакала, й Акуліні нічого не залишилося, як чимшвидше податися на вулицю. Але хвилин за п’ятнадцять звідти, з-під її хати, почувся, навіть через зачинені вікна й двері, глухий, жахливий крик. Маша босоніж і напіврозхристана кинулась на подвір’я, прислухалась і, впізнавши, що це голосить Акуліна, побігла до неї.
... Хвьодара, вже закляклого, вони вдвох ледве визволили з мотузяного зашморга в хліві, так-сяк затягли в хату й поклали долі під телевізором. Телевізор був не вимкнений, не до нього було. Там на екрані хтось щось бубонів, потім співали пісні й стрибали, але ні Акуліна, ні Маша, розгублені і вбиті горем, не здогадалися перепинити такі недоречні веселощі.
Поховати Хвьодара (і як тільки дізналися?) приїхали на другий день ті самі в цивільному. Вони ж привезли труну й вінок, звідкись дістали двох доходяг викопати на кладовищі яму. Провожатих, окрім Маші, Силивона (його на “Запорожці” возив Славик, який саме того дня приїхав з райцентру навідати діда), більше нікого не було. Акуліна, а з нею й Маша трохи затрималися, щоб укинути належну грудку землі, разом трохи поплакали, коли ж нарешті повернулися в Акулінину хату і роздивились, побачили, що телевізора нема. Обдивилися всі кутки й закутки, Акуліна навіть пішла до Славика спитати, чи не бачив він кого чужого, хто міг заблукати в селище й спокуситися чужим добром. Славик спочатку зніяковів, потім розізлившись, повів Акуліну до “Запорожця”, відчинив дверцята машини, показав, що всередині вона по&#